Мій чоловік тривалий час працював у інтернаті для важких дітей. Звідти в нього накопичилося багато різних історій, деякі хороші, деякі не дуже. Вони мали співробітницю, яку звали Надією. Надія понад десять років працювала у цьому інтернаті. Якось там з’явилася дівчинка років шести. У Наді з цією дівчинкою відразу утворився міцний зв’язок.
Софія ходила за нею по п’ятах. Вони стали дуже близькими. Надія давно мріяла про доньку, у неї з дітей був лише син. Вона обговорила ситуацію з ріднею, ніхто не був проти, тому наважилася на те, щоб забрати дівчинку до себе додому. Не минуло й трьох місяців, як вона повернула дівчинку. Софія кричала і плакала:
»Будь ласка, не йди!» Але Надія просто мовчки пішла. Всі були вкрай здивовані цією ситуацією. Ніхто не чекав такого від такої доброї жінки. Правду ми дізналися лише через рік. Після цієї події Надя звільнилася з роботи. Ми з чоловіком зустріли її у супермаркеті через п’ять років. Тоді вона розповіла, що після того, як Софі привели до будинку, вона почала влаштовувати страшні істерики, кусатися, якось вона навіть поранила її сина. Сім’я намагалася з розумінням і терпінням ставитись до дівчинки, але зрештою вони не витримали.