Кілька місяців тому у доньки розпочався складний, так званий – перехідний період. Я дивилася на її стан душі, зміни в характері, поведінку і не розуміла, як швидко вона виросла і стала підлітком. Вона стала неконтрольованою, веде себе грубо і неадекватно, істерить і вередує, робить усе всупереч мені. Часто замикається в кімнаті, годинами не відчиняючи двері, а при вході потрібно обов’язково стукати.
Я її просто не впізнаю і хочу заnлакати від нового амплуа дочки, але беру себе в руки та розмовляю з нею. Всіма силами намагаюся зруйнувати збудовану нею стіну. Одним словом, некерована дитина, в якій «говорять» вік та гормони, а мені залишається мовчки терпіти. Намагаюся відволікатися на домашні справи чи сидіти у тиші зі своїми думками. А іноді дочка стає пай-дівчинкою, просить поради, питає, чим може допомогти.
Виходить з кімнати, щоб побути зі мною або показує свої нові уподобання в одязі та кіно. Вона часто малює і в цей час радо кличе мене оцінити її старання. У такі моменти я почуваюся щасливою та хочу заплакати від емоцій. Ось і зараз, від одного її радісного вигуку «Мама» — моє серце тьохнуло, і я побігла до її кімнати, ділити з нею щастя, поки вона мені це дозволяє. Адже що ще потрібно батькам? Головне, щоб дитина була щасливою, зростала у мирі, з вірою в серці і блискучими очима, а всі інші проблеми тимчасові.