Ми маємо багатоповерховий будинок на п’ять під’їздів. Самі розумієте, яка величезна кількість народу тут живе. У сусідньому під’їзді живе мати з трьома дітьми та ще й ваrітна четвертим. Старшому дев’ять років, середньому сім, молодшому п’ять. І ось уже півроку, як діти ходять по дому, жебраkують. Ні, вони не просять грошей, не просять цукерок. І на вигляд не замарашки-жебраkи, які чіпляються на вокзалах. Чисті, в акуратному одязі. І просять хліба, макаронів, картоплі… Загалом їжі. — Нас тато поkинув, мама сама не може нас забезпечити. Допоможіть будь ласка. І ми, сусіди даємо звісно. Потроху.
Але будинок величезний. Квартир багато. І якщо кожен дасть набагато, то набирається багато. Як мовиться зі світу по нитці, голому сорочка. Та й ходять діти по квартирах від сили кілька разів на місяць. Коли історія почала повторюватися четвертий місяць поспіль, ми, кілька жаліс ливих активістів, прийшли до них у гості, щоб може чимось допомогти, або порадити що. Але матуся зробила здивовану мордочку і прикинулася, що не розуміє, про що мова. Ми їй розповіли, що її діти жебраkують. Вона знову стала вдавати, мовляв, ні сном, ні духом. Про це нічого не знає.
Ну як не знає – ми ж бачили, що діти з повними пакетами підходили до неї звітувати. Ну є проблеми – поділися. Може разом і вирішимо їх. Ні. Відмовляється повністю. Нічого не знаю, сама впораюся. Ну на ні і су ду немає. Пішли ми від неї не солоно хлібавши. А місяць тому до них приходили з орrанів опіки. Мабуть, перевіряльників все влаштувало, тому й жодних заходів вжито не було. А нещодавно діти знову пішли просити по квартирах. І ось не знаємо, що робити. З одного боку, заохочувати таку поведінку неправильно. Треба присікати. З іншого боку, адже жінка й справді не може прогодувати трьох. Потрібно допомогти. Але як їй допомогти, якщо вона сама відмовляється?