Нещодавно я розбирав старі речі і натрапив на коричневі, вельветові штани. На жаль, у минулому році не ста ло моєї матері, а ця річ підштовхнула до приємних спогадів. Я посміхнувся і крадькома витер набіглу вологу. Історія сталася десь у шостому класі, точно пам’ятаю, що мені було дванадцять. Грошей на той момент у моїх батьків було небагато, але мама купила тоді коричневий вельвет, або хтось подарував їй моток тканини, точно цей момент не пам’ятаю.
Першим ділом вона вирішила мені зробити приємно і сіла шити мені костюм для школи, який складався із штанів та жилетки. Коли вона з широкою посмішкою продемонструвала мені свій твір мистецтва, я, бачачи її радість і старання, не зміг сказати правду на питання: -Синку, як тобі? Дванадцять – це більш або менш усвідомлений вік, коли є вже якісь чіткі уявлення про смак. Коротше кажучи, я розумів, що мені це не особливо підійде, а ще те, що мене, швидше за все, в школі і у дворі засміють.
Але я ніяк не міг розчарувати маму, тому чи не кожен день одягав ці нещасні штани. До речі, передбачення щодо зну щань збулося. Варто було мені вийти у двір, як сусід Степан закричав: — Ти що у бременські музиканти вирішив податися? Ти що Трубадур?! Від будь-яких образливих слів доводилося постійно відбиватися, але це було не важливо. Я проносив ці штани аж два роки заради мами, я щодня мріяв про те, що коли-небудь їх переросту, але все одно одягав.