Нещодавно у нашому домі відзначали сімдесятиріччя мого батька. Багато родичів збиралося. І вони всі почали обговорювати питання, які їх ніяк не стосуються, давати якісь поради та повчати. Мені це все вже дуже набридло. Адже я сам не маленький уже, мені тридцять шість років. Я рік тому розлучився із дружиною. Ми маємо спільного десятирічного сина. Взагалі я завжди намагався бути хорошим чоловіком і батьком. Мені здавалося, що в нашій сім’ї все гаразд. Гроші я завжди в будинок приносив, про дружину намагався дбати, з сином проводив багато часу.
Я думав, що Олена зі мною щаслива. Але одного дня вона прийшла і сказала, що хоче подати на розлу чення. Я тоді розrубився. Це було як грім серед ясного неба. Навіщо розлу чатися після п’ятнадцяти років шлюбу? Я намагався з нею поговорити, збагнути причини. Олена казала, що наш шлюб зайшов у глухий кут, що немає минулих почуттів, а вона хоче кохання. Мені здавалося природним, що палкі почуття потім переростають у повагу та тихе життя. Але, загалом, я її засуджувати не візьмуся. Можливо, десь і моя вина є.
Може я просто їй мало уваги приділяв як жінці, ось вона й занудилася. Коли ми розлучилися, я залишив їй трикімнатну квартиру. Я купив її сам. Але я вирішив її залишити синові. Образу на колишню дружину я не тримаю, вона виховує дитину, тому я не хочу, щоб вони залишалися без даху над головою. Зібрав свої речі та переїхав до батьків. Батьки мій вчинок не оціни. Вони стверджують, що Олена мене довкола пальця обвела. Мовляв, вийде заміж, житимуть на всьому готовому. Я втомився пояснювати, що це було моє рішення. Я жити, постійно вислуховуючи їхнє бурчання, більше не можу. Думаю про переїзд.