Я змалку пам’ятаю, що моя бабуся з боку мами ніколи мене не любила. Це було зрозуміло по її відношенню до мене. У мами ще є сестра, так ось її доньку Люду вона просто обожнювала, а по відношенню до мене — нуль уваги. Я пам’ятаю, як у вихідні бігла до бабусі через усе село, щоб помити підлогу, доnомогти їй на городі. А потім, коли моя мама приходила до бабусі в гості, то та починала говорити, що я нероба. Не вмію правильно ганчірку віджимати і на городі не працюю.
А ось Люда ніколи не допомагала бабусі вдома, зате її вона хвалила постійно. З віком я помітила, що мама все рідше і рідше з’являється у бабусі, і це зрозуміло. Їй набридло вислуховувати те, як бабуся нескінченно хвалить Люду і принижує мене. Я пам’ятаю, що бабуся мала красивий золотий набір прикрас. Це був ланцюжок з підвіскою з червоного каменю, і сережки до нього такі самі. Бабуся вирішила, що ланцюжок з підвіскою подарує Люді, оскільки вона старша, тому їй дістанеться велика підвіска. А мені маленькі сережки.
Але за півмісяця бабуся не полінувалася, прийшла до нас додому, щоб забрати сережки назад. Як вона тоді сказала: -Мені сусідські бабки сказали, що це незвичайний набір. Не можна роз’єднувати каміння, бо одна з власниць буде вдовою. Тому я краще сережки заберу і Людочці віддам. Це вже потім ми з мамою зрозуміли, що нема такого повір’я. Бабуся все придумала, щоб забрати в мене подарунок і більше золота віддати Люді. Мені було дуже приkро, я не розуміла, чим заслужила на таке звернення до себе. Мама сказала, що краще більше не ходити до бабусі. Тому що, як би я не намагалася бути для неї улюбленою онучкою, у мене не виходило. Без неї моє життя стало спокійнішим.