Мій телефон знову заграв знайому мелодію, сигналізуючи про дзвінок від дітей. Я не мала бажання відповідати: я вже знала їхні аргументи. Вони закликали мене помиритися з чоловіком, з яким я прожила 40 років. Вони не могли зрозуміти мого рішення. У 60 років, я прийшла до усвідомлення того, що, можливо, заслуговую на краще. Я з нетерпінням чекала виходу на пенсію, мріючи про свободу, яку вона принесе від повсякденної рутини. Але проблеми зі здоров’ям, такі як болі в спині та колінах, часто приковували мене до ліжка, через що навіть вставати було важко.
Тим не менш, мій чоловік, який уже три роки був на пенсії, здавалося, не помічав моєї потреби у відпочинку. Він вимагав сніданок, як тільки прокидався, і проводив дні, байдикуючи, але диктуючи домашні справи і критикуючи моє куховарство. Прагнучи відволіктися, я відвідувала свою дочку, потім сина, і навіть старих друзів. Все, що завгодно, аби уникнути постійної критики вдома. Зрештою, я переїхала в наш літній будиночок, насолоджуючись спокоєм та незалежністю. Там я поринула в хобі, такі як в’язання та садівництво, насолоджуючись своєю самотністю.
Мої діти, однак, були спантеличені моїм рішенням. Вони разом із моїм чоловіком, який раптово усвідомив свою роль батька, намагалися змусити мене повернутись і натиснути на моє почуття провини. Але для мене цей чоловік, який сперечався з телевізором і принижував мене, більше не був людиною, яку я знала. Я не можу жертвувати своєю гідністю та щастям заради стосунків, які втратили свою суть. Діти стверджували, що йти неправильно, але я знала, що маю повне право жити своїм життям на своїх умовах. Як вам здається, чи правильний я зробила вибір?