Я належала до покоління, для якого розлучення було рівносильне довічному вироку. Жінки нашого покоління не могли навіть думати про це, не кажучи вже про те, щоб самим ініціювати розлучення. А якщо чоловік хотів розлучення, то дружина ставала предметом чуток та жалю. Для такої жінки життя втрачало сенс. Я вийшла заміж дуже рано, як було прийнято в ті роки. Мої батьки були в захваті від того, що я обрала Петра, який був із багатої сім’ї, і я мала бути щасливою, виходячи за нього. Петро мав важку роботу на металургійному заводі, і через вдихання шкідливих пар йому щороку видавали путівки до санаторію, але він ними ніколи не користувався.
А коли стан чоловіка погіршився, лікарі переконали його таки спробувати. Коли Петро поїхав до санаторію, я зраділа, адже я матиму три тижні мирного життя без його тотального контролю та безглуздих заборон. Однак до кінця поїздки залишався тиждень, коли Петро надіслав мені повідомлення про те, що йде від мене до іншої жінки. Я перечитувала ці слова знову і знову і намагалася переконатися, що не сплю. Не дивно, що в цей момент я відчула приплив щастя і полегшення, що мало б здатися божевіллям кожному, хто бачив мене в цей момент. Я вийняла величезну валізу і запакував усі його речі, включаючи документи.
Коли мій уже колишній чоловік прийшов забирати свої речі, я турбувалася лише про одне: аби він раптом не передумав. На щастя, Петро не змінив свого рішення і цей диктатор назавжди зник з мого життя. З наступного тижня зайнялася оновленням будинку. На білі стіни наклеїла яскраві шпалери, повісила стильні штори, купила нову постільну білизну. Викинула старий тріснутий посуд і дістала з шафи новий, той, яким ми користувалися тільки у великі свята. Моє життя заграло новими фарбами, у мене з’явилися подруги – і навіть залицяльники. Однак мені вистачило першого сімейного життя, і решту життя я провела в оточенні дітей та онуків.