– Я покликав вас запитати, коли мене не буде, хто з вас візьме матір до себе? Ігор Степанович, з недавніх пір прикутий до ліжка, поглянув на трьох синів. – Як це “не буде”? – похмуро запитав старший, Павло. – Тобі вже 50, а ти ще не знаєш, що людина не вічна? – Знаю. – Ось тому й питаю, хто візьме матір до себе жити? ( K ) Ніхто із синів ініціативи не виявив. – Зрозуміло… – важко зітхнув Степанич , – виходить, що ніхто. – Чого це ніхто? – Підскочив молодший Вітя, – ми по черзі будемо її до себе забирати. Так? – озирнувся він на братів. – Звичайно, – підтримав брата Сергій, – ось тільки чи погодиться мама?
З її характером, чи уживеться вона з невістками. – Тобто передаватимете маму один одному, як перехідний приз? – ро зсердився Степанич , – nродасте будинок, rроші ро зділите між собою, і спихатимете мати один на одного… – Тату, ну добре нас rнобити, – сказав Павло, – Ти видужаєш, і все буде, як і раніше. – Це як? Знову роками відвідувати нас не будете? Я тут і зараз хочу знати, хто з вас подбає про матір! – Ну і як? Вирішили, хто з вас про мене буде дбати? – увійшла до кімнати Антоніна Петрівна.
– Що ти, що ти, Тонечко, – почастував Степанич , – як ти могла таке подумати. Я тут, з тобою… – Ой, та не бреши ти. Я ж тебе як облупленого знаю, – Петрівна махнула рукою, – Я до Ганнусі, твоєї племінниці, ходила. Вона до нас приходитиме, допомагатиме за тобою доглядати і на ноги піднімати. Ці міські, – вона kивнула у бік синів, – нам не опора. – А якщо не піднімуся? – спитав Степанич . – Тоді я звідси нікуди не поїду. Тут доживатиму. Під наглядом Ганнусі. Всім зрозуміло! Сини дивилися у підлогу.