Мені двадцять три роки. У мене тримісячна дитина, чоловік того ж віку, який нещодавно закінчив університет, отримав диплом історика. Я вийшла заміж за коханням, але поспіхом, через непередбачену ваriтність, яка і спричинила весь цей роман. Після весілля ми жили у батьків, які були не в захваті від такого сценарію. Здавалося, вони виростили та виховали своїх дітей; тепер настав час зосередитися на собі, поки вони ще молоді. Мій чоловік багато працює, піднімається кар’єрними сходами і прагне проявити себе, але все це вимагає часу. А поки що йому доводиться задовольнятися низькооплачуваною роботою та значно меншою зарплатою.
З самого народження дитини моя мати говорила, що незабаром вона почне ходити в дитячий садок і що нам потрібно привчати його до горщика, їсти ложкою, привчити до режиму і так далі. Я дійсно була переконана в правоті своєї матері ще до народження дитини, і готувалася якнайшвидше віддати дитину до дитсадка і бігти на роботу. Але після полоrів материнський інстинкт узяв гору, і не можу зрозуміти, як можна залишити свого дорогоцінного сина в руках чужих людей. До того ж де взяти гроші? Працювати вчителькою? Це означає залишити вдома власну дитину, щоб доглядати чужих.
Батьки мають рацію: перш за все, потрібно створити ідеальні умови, і тільки потім народжувати в комфорті. Адже багато хто вважає, що якщо з однією дитиною працювати важко, то з двома – неможливо. Вони почнуть хворіти один за одним і працювати не вийде. Батьки також погоджуються допомагати з онуком. Але їм важко буде із двома дітьми. Вони свого часу не наважилися завести другу дитину за тим самим сценарієм, бо ходили на роботу, щоб заробити гроші, і це рішення, на їхню думку, було правильним. А може моя мама права і я повинна наслідувати її прикладу: віддати малюка до дитсадка і вийти на роботу.