Скільки я пам’ятаю своїх батьків, вони завжди були дуже суворими людьми, і показувати любов, по відношенню до нас було щось типу табу. Вони, навпаки, якщо і виявляли до нас якусь увагу, то це було щось негативне: осуд, причіпка, зауваження і ще щось в цьому дусі. На мене це ніяк не впливало, зате це було добрим прикладом, як не треба виховувати свою дитину, а я в цей час поводила себе так само, як і вони, не показувала жодних емоцій, ну це вдома, а, наприклад, гуляючи з подругами, я відривалася на повну котушку. Менше пощастило моїй сестрі, яка була дуже сильно залежна від уваги і турботи батьків, яких вона так і не доодержала.
Мама часто критикувава її, за зовнішній вигляд, успішність і все, на зразок того. Вона завжди вдома nлакала, а в школі була дуже замкнутою дівчинкою, і друзів у неї майже не було… І одного разу, не витримавши чергової критики на свою адресу від мами, вона в сльозах зібрала свої речі і пішла з дому. Незабаром до нас дійшли новини, що вона заваrітніла і вийшла заміж за досить непоганого хлопця, а їй було всього 18. Минуло багато років, і нещодавно тато втратив свідомість, і це сталося, коли мама вже лежала в ліkарні через погане самопочуття.
Ліkар мені сказав, що таке часто буває у людей, які багато років прожили разом; вони відчувають і переживають біль один одного. Я почала доглядати за батьками і піклуватися про них, взявши відпустку на час. Поки вони дотримувалися постільного режиму, проявили до мене таку любов, яку я не відчувала все життя. Ну, а моя сестра, так і не наважилася провідати їх. Я за це її не засуджую, але вони ж дали нам дах над головою, ми ніколи ні в чому не потребували , і мали все, чого хотіли. Ось тільки батьків мені шкода, а вони хотіли лише попросити вибачення, але через кілька тижнів, за одну ніч, стало вже остаточно пізно…