Рік тому для мене настала чорна смуга в житті. Компанія, де я працював, збанкрутувала, і я став безробітним. По моїй професії роботу знайти дуже важко. Я бігав по оголошеннях на співбесіди, але брали не за знаннями і досвідом, а по блату. У мого однокурсника Артура, навпаки, професійна діяльність йшла по наростаючій. І він сам подзвонив мені і запропонував роботу. На новому місці мені призначили хорошу зарплату, забезпечили всім соцпакетом і завалили роботою. Я з головою поринув у працю. Перший час, коли ще не розібрався що там та як, ішов з роботи опівночі, і приходив до сьомої ранку.
Артур мені допомагав порадами. А я пахав, як тато Карло. По-перше, втрачати роботу з такими вигідними умовами не хотів, по-друге, намагався виправдати довіру студентського товариша, який поручився за мене. Моя працьовитість та старанність не залишилися непоміченими безпосереднім начальством. Вони стали давати більш відповідальні завдання, обіцяли відрядити в іншу філію, щоб я там набрався досвіду. Я всі свої справи і успіхи звичайно ж обговорював з Артуром. З першої зарплати запросив його в ресторан, відзначити мою нову роботу і віддячити за надану можливість. Спочатку Артур радів моїм успіхам, давав слушні поради, але потім раптом став скидати мої дзвінки.
А на роботі ми з ним спілкувалися на тему роботи. А потім у мене з’явилися проблеми. В одному з виконаних мною завдань, яке видало начальство, виявилися грубі помилки, що призвели до втрати прибутку. Не великого, але чутливого. Але я ж кілька разів перевіряв свою роботу. Не міг я так облажатися. Так як доказів моєї співпраці з конкурентами не знайшли, то мене просто піти за власним бажанням. А через кілька днів зателефонував Артур і злорадно повідомив, що все моє звільнення влаштував він, так як я став зариватися і мітити на його місце. Тепер у мене ні роботи, ні товариша. Та й віри у людей поменшало.