Коли я була ще дуже молода, дізналася, що ніколи не зможу мати дітей. Можливо, саме з цієї причини я довгий час не могла зв’язати себе шлюбом, адже в перші ж дні знайомства я визнавалася своїм потенційним нареченим про свою nроблему. Коли мені стукнуло тридцять, я вже змирилася, що залишуся одна на все життя. Але зненацька для себе я зустріла Степана. Батько-одинак, у якого був гарний заміський будинок. Степан мав доньку. Коли дитині було 2 роки, дружина пішла з родини до іншого. Ми довго листувалися, потім почали зустрічатися. Зрештою я переїхала до нього. Мама була nроти мого переїзду: мовляв, міська дівчина, куди ти в село поперлася?
Але моє рішення було остаточним. Через рік ми одружилися, дівчинка стала називати мене “мамою”. Поступово я звикла до сільського життя: і на городі працювала, і тварин доглядала. Коли наша донька пішла до школи, всі вчителі дивувалися, наскільки вона талановита. Ще б пак: я навчила її читати і писати задовго до першого класу. Але коли дівчинці виповнилося 13 років, вона начебто змінилася. Щоразу, коли я робила зауваження, вона відповідала: -Ти мені не мати, щоб вказувати. Сусіди казали, що дівчинка пішла у свою рідну матір: та теж була впертою, ні з ким не мирилася. Якось нашу доньку знайшла в інтернеті її бабуся по материнській лінії.
Почала написувати умовляти, щоб вона переїхала до неї в місто. Як потім з’ясувалося, з дівчинкою почала підтримувати зв’язок її рідна мати. У результаті дівчина здалася і поїхала до рідної матері. Я довго nлакала, але вона казала, що дзвонитиме. Спочатку дзвонила, але дуже скоро ці поодинокі виnадки зійшли нанівець. Але це ще не найстрашніше: після дочки до мене охолонув чоловік. Він може годинами засиджуватися з друзями у гаражі, а додому повертається лише спати. Не пам’ятаю навіть коли ми востаннє разом пили чай і розмовляли як у старі добрі… Прикро: присвятила життя kоханим людям, а зараз втрачаю їх з кожним днем.