Коли ми з моїм хлопцем одружилися, ми відразу не наважувалися народжувати дітей, адже потрібно було спочатку подумати про житло, вирішити всі питання щодо фі нансового забезпечення. Коли мені виповнилося 35, у нас вже була квартира, машина, стабільний фі нансовий стан, і ми вирішили, що пора і дітей заводити. 2 роки ми намагалися, але нічого у нас не виходило, потім, вже остаточно зневірившись, ми подумали, що єдиним виходом для нас буде уси новлення дитини.
Ми з чоловіком дуже переживали, чи зможемо ми віддати нашій дитині досить тепла, не відчує він себе чужим у нашому домі… Коли ми розглядали фотографії різних дітей, близнючки Маша і Даша здалися нам рідними з першого погляду. Вони так забавно трималися за руки… Вже через місяць дітки були у нас. Нашій радості не було меж. Їм тоді було рік, а труднощі у нас з ними почалися в підлітковому віці. Ми з чоловіком вирішили, що ми дітям відразу скажемо, що ми не їхні рідні батьки, щоб не вигадувати всяких неправдоподібних історій про те, чому у нас немає фото з виписки.
Загалом, одночасно з тим, що ми від них не приховували правду, ми намагалися робити так, щоб вони ніколи не відчули себе чужими у своїй родині. Коли дівчатка влаштовували істерики в підлітковому віці, ми з чоловіком вже думали, що ми не справляємося, мовляв, нам не було дано наро дити дітей, то і не варто було на роль батьків зазіхати. Проте ж, важкий період ми перетерпіли, зараз все добре. Ми часто відвідуємо вчотирьох різні міста Європи, влаштовуємо пікніки та походи… Якщо коли-небудь дівчинки захочуть дізнатися про своїх батьків, ми не станемо на їх шляху.