— Привіт, Танечко. А чого ти тут сидиш? Де діти? – запитала Марія Іванівна нову сусідку. — Здрастуйте Марія Іванівна. Брата чекаю. Він племінників повіз у басейн. — Гарний у тебе брат. — Гарний?! Він у мене найкращий. Якби не він, невідомо, де була б я. — Що так? — Ох, Маріє Іванівно, бо ляче, rірко, соро мно згадувати. Нас у сім’ї було шестеро. Батько з матір’ю, дві старші сестри, Сергій і я. Я молодша, Сергій на два роки старший. Батьки пили по-чорному, сестри підросли і почали вторити батькам. А ось братик і сам не скотився, і мене вберіг.
Батькам на нас було начхати. Так він про мене піклувався. — Як так «піклувався»? – Ось так. Старших не цікавило — де ми, що ми, чи їли ми. Коли вони нализалися в дупеля і сkандалили, Сергій відводив мене в хлів, укутував різними ганчірками. Йому було років дев’ять, коли він ходив по сусідах, шукав роботу за їжу. Хтось просто так давав поїсти, хтось примушував чистити нужники. І він чистив. А потім чесно ділився зі мною заробленою їжею. Якось у мене порвалися сандалики. Сергій просив батьків купити мені нові, але вони сказали, що влітку можна і босоніж ходити.
Тоді він сам зробив мені взуття. З пластмасової тари. А потім сусідка побачила і принесла взуття своєї внучки. — Так. Тяжко вам довелося. Але він начебто в тебе на посаді. Як зміг? — Так він у школі дуже добре навчався. Над нами зну щалися, обзивали «злиднями» і «бухариками», а він казав: «Нічого, сестричка. Не засмучуйся, нехай балакають. А ми з тобою вивчимося, працювати підемо, і морозива наїмося». Отак і сам вивчився, і мене з собою потяг. Заміж видав, із квартирою допоміг… О! А ось і вони. З дорогої машини, яка під’їхала, вийшли Сергій і племінники. — А я купив морозиво, — сказав брат, обійнявши сестру.