Після сме рті чоловіка залишилася Ірина Василівна зовсім одна. Дітей вони не мали – Бог вирішив обділити радістю материнства. Ірина Василівна раз у раз тупала по порожній квартирі, згадуючи минулі дні, сумуючи за чоловіком, мріючи швидше відійти в інший світ — до коханого. Якось, поки Ірина проводила чергову ревізію будинку у світлі сутінків, до неї постукали. — Я Аліса, із соціальної служби. Ви мені вибачте, що я без дзвінка, просто тут поряд є й інша жінка, моя подруга, так би мовити… ось і вирішила одразу до вас зайти. Ви вільні? Якщо раніше Ірина Василівна насторожувалася таких гостей, то тепер вона своїм життям та майном не так дорожила, тож просто стала вбік, і Аліса увійшла.
Вона була високою дівчиною з темно-каштановим волоссям, червоною помадою на губах, у пальті й у капелюшку на потилиці, що трималася там якимось чудовим чином. — Ну, вам потрібна допомога, правда? Я тут саме із цією метою. Давайте, ми підпишемо кілька папірців, ось мої документи, — Аліса показала паспорт і посвідчення, — якщо ви хочете, ми можемо разом все перевірити, щоб нічого зайвого не підписати. Загалом, Ірина Василівна все підписала, хоч і дала зрозуміти, що особливого ставлення до неї не треба, досить просто заглядати іноді… Після підписки всіх паперів, Аліса пішла, і Ірина знову залишилася одна, у її віці з цим особливо нічого і не поробиш, не щастить заснути вічним сном з коханим одного дня…
Наступного дня, за пару хвилин до будильника, Ірина прокинулася від шуму на кухні, вийшовши зі своєї кімнати, вона була աокована. Будинок не був таким чистим уже давно: ніде ні порошинки, навіть у найважчих місцях, а на кухні вона виявила Алісу, яка ще мила там підлогу. Від ставлення дівчини до себе, Ірина розплакалася, і кинулася обіймати її, і називати її «своєю дівчинкою». Бабуся була просто рада, що свої останні дні вона проведе з такою людиною, як Аліса, схожа на той весняний вітерець, який кружляв у старій квартирі, наповнюючи вже давно порожній будинок ковтком свіжого повітря.