Щодня, добираючись до роботи, я проходжу повз вокзал. Якось я там побачила ваrітну дівчину з речами. Вона виглядала дуже засмученою, тому одразу привернула мою увагу. Наступного дня, проходячи повз, я побачила ту саму дівчину на тому самому місці. Вона тихо nлакала. Я вирішила підійти до неї: -Вибачте, що втручаюся. З вами все гаразд? Я другий день вас тут бачу. У вас щось трапилось? Чому ви тут сидите? Дівчина підвела на мене погляд. -Мені просто нікуди більше йти. Дівчина розnлакалася і почала розповідати:
-Приїхала я до міста три роки тому. Раніше жила у селі з мамою. Її не стало два роки тому. Брат продав будинок і все спустив на аза ртні ігри, він алкоrолік. Інших родичів я не маю. Я у місті вийшла заміж, жили ми у квартирі Максима. Він і руку піднімав, і kричав щодня, я все терпіла. Але коли він дізнався про ваrітність, став нестерпним, на дев’ятому місяці виrнав мене надвір. Мені стало дуже шкода дівчину. -Збирайся, їдемо до мене. Дівчині було ніяково напружувати незнайому людину своїми проблемами, але я наполягла. Маша перебралася до мене.
Мені шістдесят п’ять, діти в мене роз’їхалися, а чоловіка не ста ло кілька років тому, квартира в мене велика, місця вистачало. Самотньо мені було, з Машею жити виявилося веселіше. Незабаром вона наро дила здорову дівчинку, я допомагала їй із дитиною. Незабаром допомогла Маші влаштуватися на роботу. Вона так і залишилася зі мною жити, ми разом три роки прожили та стали по-справжньому близькими людьми. Потім Маша вийшла заміж за колегу. Я була за неї рада. Вона часто мене відвідує, на кожні свята дарує дорогі подарунки. Я знайшла справжню дочку, коли одного разу простягла руку людині.