Ірина вже збиралася закінчити робочий день, коли до її кабінету увійшов юнак. — Покажіть мені заповіт, — і він назвав ім’я та прізвище клієнтки Ірини. — За яким правом? — Запитала адвокат. — Я її онук. – відповів чоловік. – Це не дає вам права вимагати інформацію. Ось коли прийдете до мене разом з бабусею і вона дозволить, тоді я покажу заповіт. А ще простіше запитайте у неї самої. Чоловік підвівся, демонстративно пройшовся кілька разів з кута в кут. Знову сів. Такі примітивні засоби тиску на Ірину не діяли.
Вона, так само демонстративно ігноруючи відвідувача, зібрала папки, розклала по місцях і почала поливати квіти. — Ну, я приїхав би до вас, якби міг дізнатися у бабусі? — Знову заговорив відвідувач. — Не знаю. Може, вам захотілося покататися. — Іра підвелася. – У мене закінчився робочий день. — Ну так покажіть заповіт і разом підемо додому, — наполягав хлопець. — Самі підете чи викликати охорону? З показовим небажанням хлопець покинув кабінет. Ірина вже давно знала бабусю цього парубка. Світлана Семенівна колись допомогла їй із історією. І Ірина, напевно, знала, що бабуся не спілкується з онуком.
Вона зателефонувала клієнтці та попередила про можливий приїзд онука. Ірина щиро хотіла допомогти Світлані Семенівні та її онучці. Адже дівчина жила з бабусею і всіляко допомагала їй. За тиждень до Ірини на роботу приїхала Світлана Семенівна. — У мене онук зовсім від рук відбився. Батьки йому квартиру залишили, то він її профукав. Тепер на мою око поклав. А внучці моїй куди подітися? Де жити? Вона й так не протестувала, коли він батьківську квартиру продавав. Тому моє житло дістанеться лише їй, – сказала Світлана Семенівна. — Я ж прийшла не лише розповісти про онука. Я скасовую заповіт. Відписуватиму квартиру внучці по дарчій.