— Інно, приймай мою пропозицію. Не роздумуй, – сказала Ольга подрузі. — Так, дай очухатися, — в Інни розум заходив за розум, — тобто ти хочеш, щоб я забрала в тебе чоловіка, а за це переоформиш на моє ім’я кафе? Все вірно? — Так! Ти точно виклала суть. — А Толік? Він не заперечуватиме? — А це залежить від того, як ти його охмуриш. Та не хвилюйся ти так. Він же пухкий. Його обкрутити – раз плюнути. За своїм досвідом суджу. — Чим чорт не жартує! Давай ризикнемо. Що мені втрачати. Зрештою твій Толік пухкий додаток до дивана. Буде в мене наче кіт.
– Клас! Це буде найбільшою угодою у моєму житті. Нарешті я звільнюся від чоловіка і вийду заміж за Стаса, – Ольга засяяла у передчутті. – За господаря кондитерської фабрики? І чи давно ти з ним? — Давненько. Стас мужик що треба, не те що мій тюфяк. Та й капітали наші поєднаються. А це, як ти розумієш, шлях до нових вершин. Далі подруги зайнялися розробкою плану щодо «перенесення» Толіка від Ольги до Інни… Лежачи в ліжку Толік «поїдав» закоханим поглядом Інну. Несподівано зателефонували у двері. — Сусідка, напевно, — зітхнула Інна, накинула халат і пішла відчиняти.
У кімнату, затятою фурією, влетіла Ольга. — І це твоя подяка за моє кохання, Толік?! А ти, Інно?! Це твоя дружба? — Мила, благаю, пробач мені! Я не знаю, що за помутніння знайшло на мої очі, – заплакав Толик. — Жодних «вибач»! Я подаю на розлучення! Можеш забрати його собі, Інно! І забудь про моє існування! За годину посильний привіз речі Толіка до Інни. Юридичні формальності, під натиском Ольги, оформили за лічені дні. За тиждень подруги, сидячи в ресторані, весело відзначали вдало прогорнуту операцію…