У другій половині серпня різко похолодало, почалися дощі. Це влітку вони сильні і короткі, приносять довгоочікувану прохолоду і свіжість. А осінні дощі противні, тривалі і вогкі. Від них холодно і сиро не тільки на вулиці, але і в квартирах. Тамара перед виходом з офісу виглянула у вікно. Так і є, моросить. Відразу приготувала парасольку. Йти до зупинки автобуса недалеко. Але в дощову погоду, та ще з вітром, триста метрів здадуться в два рази довше. Тамара вийшла з будівлі і зупинилася на ґанку під навісом. Підняла комір плаща і розкрила парасольку. Зробила кілька кроків до зупинки, як налетів вітер вивернув парасольку, мало не вирвав його з рук. Вона затиснула сумочку під пахвою, двома руками взялася за парасольку і повернулася до вітру спиною. Новий порив повернув його в попереднє положення. Тамара заспішила до зупинки. Вона замерзла, поки чекала автобус.
Народу в салоні було багато. Ще б пак, кому охота йти пішки під дощем? Тамара стояла біля дверей на передній площадці. Їхати всього кілька зупинок. Її штовхали, зачіпали пасажири, які входили і виходили. Від нудьги вона склала список в розумі, що з продуктів потрібно купити прямо зараз, а що може почекати. У вихідний обіцяла сходити з донькою в магазин і купити нові туфельки в школу. За літо купили ранець красивий, ручки, зошити і форму. А ось на туфлі грошей не вистачило. Ледве дотягла до авансу. Так задумалась, що мало не проїхала свою зупинку. Вийшла з автобуса і завмерла на місці. Вже зрозумівши, що сталося, вона все ж заглянула в розкриту сумочку. Ні гаманця, ні телефону. Тамару кинуло в піт. До зарплати два тижні, продукти майже закінчилися, грошей немає. І доведеться доньці йти в школу в старих розношених босоніжках або кросівках, теж неабияк поношених. А, як відомо, зустрічають по одягу. Сльози відчаю і образи бризнули з очей Тамари. Вона йшла додому під дощем і плакала.
Ніяк не могла зупинитися. Посилала прокляття на голову того, хто це зробив, лаяла себе за необачність. Згадала, як зовсім недавно втішала на роботі одну співробітницю, у якій розрізали сумку і витягли гроші, коли їхала купувати новий телевізор. — Ну що поробиш? В житті всяке буває. Сльозами не допоможеш. Напевно, ці гроші комусь були потрібніші. «Боже, яку дурість зморозила. Когось втішати куди легше, ніж себе », — думала Тамара Вона йшла по мокрому асфальту в калюжах і терзала себе питаннями: «Що робити? Як жити? Зайняти у кого-то можна. Але ж борг потрібно потім віддавати. А ще стільки витрат. Так я ніколи не виберуся з боргів ». Будинки в коридорі села без сил на взуттєву тумбочку. Дочка вийшла з кімнати і своїм дитячим сердечком зрозуміла, що у мами неприємності. — Мама, ти плакала? Захворіла? — Розпитувала вона. Тамара хотіла сказати, що все добре. Але передумала і розповіла доньці правду про крадіжку гаманця. — Всі? Значить, ми не зможемо купити мені нові туфлі? — Поліна засмучено подивилася на маму. Тамара кивнула і опустила очі, ховаючи від дочки набіглі знову сльози. Поліна обняла маму. На кілька довгих хвилин вони так і застигли.
А Тамара в душі все проклинала того, хто так вчинив з нею, не могла заспокоїтися. «Говорити легко, що кому-то гроші потрібніші. А хіба нам з дочкою вони не потрібні? Але я ж не пішла красти, — думала вона, поки готувала вечерю. — У кого позичити грошей? Цукор закінчився, немає макаронів, рису, залишки гречки зварила … » Вночі довго не могла заснути, переверталася і думала. «Попросити завтра у мами грошей? Ні. Пенсія і так маленька, та й не залишилося, напевно, від неї нічого. Все до копійки мені віддасть, а сама як буде жити. У Світлани? Ні. Вона недавно теж займала у кого-то . Все, потрібно поспати. Завтра щось придумаю ». Здавалося, тільки закрила очі, а вже продзвонив будильник. Встала з важкою головою і темними колами під очима. Тут же згадала, що сталося вчора. «А злодій, напевно, радіє. Він спав добре ». Залишила на столі записку дочки, що коли прийде бабуся, щоб ні в якому разі їй не говорила про гроші, і пішла на роботу. Через термінових справ час летів швидко, колись жаліти себе. Перед самим обідньою перервою в кабінет зайшла Ольга.
Вони не дружили, працювали в різних відділах. Ольга належала до розряду успішних жінок. Чоловік добре заробляє, є машина, квартиру подарував їм на весілля батько. Ні в чому не знає потреби і виглядає молодо, хоча старше Тамари на три роки. Одягається модно і стильно. Що її може пов’язувати з Тамарою, одягненої більш, ніж скромно, яка загрузла в проблемах і безгрошів’я? Нічого. — Вітання. А я до вас. — Ольга посміхнулася. — Не подумайте нічого поганого. Вчора розбирала речі і натрапила на коробку з туфельками. Віка не встигла поносити, нога виросла. Я й забула про них. Продавати не люблю. Мені сказали, у вас теж дівчинка. Може, їй підійдуть. Візьміть, приміряйте. А то у нас у відділі у всіх хлопчики або дорослі дівчатка. У Тамари серце підстрибнуло вгору від радості. Вона так розгубилася, що всі слова вилетіли з голови. Відкрила пакет і дістала рожеву взуттєву коробку.
У ній лежала пара червоних лакованих туфельок на низькому каблучку і з золотим гудзичком-застібкою. Тамара перевернула туфельку і подивилася на вказаний на підошві розмір. «Тридцять третій. Якраз Полінкін! » — Ой, розмір підходить! Красиві які. Мені незручно просто так їх брати. Дорогі, напевно. — почала вона, але Ольга перебила. — От і добре. Я рада, що вам сподобалися. — І вона вийшла з кабінету. Не вірячи своєму щастю, Тамара їхала додому в автобусі, притиснувши коробку до грудей. Вона дивилася на всі боки, не дай Бог, знову хтось стягне. Мама дочекалася її, не пішла додому. — Ти чому мені не сказала? Я побачила записку. Поліна мені все розповіла. Ось, візьми. Трохи, але краще, ніж нічого. — мама простягнула Тамарі 800 гривень. — Дякую мамо. А як же ти? — За мене не думай. Це Люся, сусідка, мені давній борг віддала.
Я вже й не сподівалася отримати його. Так що візьми і купи що потрібно. Поруч з бабусею стояла Поліна і дивилася на рожеву коробку в руках матері. — Це тобі. Примір. — Тамара радісно простягла дочці коробку. Поліна відкрила і ахнула. — Які красиві! Я про таких і мріяла. Дякую мамо! — вона втекла з коробкою в кімнату. Через хвилину вона повернулася вже в нових туфельках. — В самий раз. А як же гроші? — Поліна поглянула на маму. — Я не купила їх. Мені на роботі співробітниця принесла. Її дочці малі. Як часто за бідою приходить радість. І ось вже на зміну переживанням і безвиході прийшла несподівана допомога. Бачачи щасливі очі дочки, Тамара думала, що все ж правильно кажуть, на місце втраченої або вкраденої речі обов’язково прийде нова. Що світ не без добрих людей. Є злодії і шахраї, а є добрі люди. І хтось там, нагорі, все ж стежить за їх рівновагою.