Борис працював головним лікарем у лікарні. Його дружина, Катя, старша медсестра там же. Діти в них уже виросли, мають свої сім’ї… Того дня Катя готувала вечерю для чоловіка, коли у двері подзвонили. — Здрастуйте, ви Катерина? А я Тамара, — представилася гостя, нафарбована за останнім писком дівчина років двадцяти п’яти. – Я прошу вас відпустити чоловіка. – Куди? – не зрозуміла Катя. — До мене. Ми любимо одне одного . Але він не може покинути вас. А от якщо ви самі його виставите, ми будемо з ним щасливі. — Ну якщо Боря буде щасливий, то забирайте його, — сказала Катя, прийшовши до тями. – Відпускаєте?
— Так. Але ти, люба, проходь. Мені тобі треба розповісти, як його доглядати. Цілу годину Тома, сидячи на дивані, спостерігала, як Катерина збирала речі чоловіка, складаючи в дві валізи, розповідаючи про звички, уподобання і хвороби чоловіка. — Краватки він носить під колір очей, ти ж помітила, що вони в нього блакитні. Я вам їх складу в чемодан, щоб нові не купувати. — Одяг свій прасувати він не вміє. Прийдеться тобі цим займатися… — Тобі скільки років? Двадцять п’ять? Ну саме час народжувати. Ось тільки Боря має проблеми з цим. По чоловічій лінії, ну ти мене розумієш… — До речі, я підштанники поклала. Йому треба себе берегти… — І найголовніше – ось. — Вона поставила перед Томою велику коробку з ліками.
— Тут усі його ліки. Не переплутай. Важливо, щоб він приймав ліки вчасно та у призначений день. Я тобі графік зараз напишу… — Чай він п’є з медом, цукор не визнає… Тома пішла, не взявши із собою нічого. По речі прийшов сам Борис. Забрав і пішов… На роботі вони зверталися один до одного, як завжди – офіційно. Тож ніхто й не зрозумів, що вони розлучилися. А за два місяці Борис попросився назад. Їх із Томою романтика розбилася через побут. Але Катя йому відмовила. — Вчора Тома, завтра Віка, потім Анжела… Воно мені треба? Ні! Мені й одній добре, — відмовила вона Борисові. Тепер головлікар сам собі і штани прасує, і їсти готує.