У мене є друг, його звуть Павло. Ми познайомились в університеті. Після закінчення університету ми обоє одружилися. У мене народився хлопчик. А дружина Павла не мала дітей 5 років. Вони пішли до ліkаря, але той сказав, що проблем немає, треба просто зачекати. Павло був дуже засмучений, вони з дружиною дуже хотіли мати дітей. Якось я зустрів Павла в парку. Ми сиділи на лавці і довго розмовляли. Раптом я помітив хлопчика, який намагався вкрасти з кишені Павла гроші. Йому було 7 років. Я взяв його за руку і почав пояснювати, що так робити неможна. Хлопчик почав nлакати. Він сказав, що просто хотів купити печиво, бо був голодний.
Я не повірив йому і сказав показати нам його батьків. Я хотів побачити їх та розповісти їм про поведінку хлопчика. Павло спробував мене заспокоїти, але я був дуже зл ий. Потім хлопчик відвів нас до маленької покинутої хатини. З хати вибігла маленька дівчинка. — Василю, ти приніс хліба? — спитала вона свого брата. — Ні, Софіє, — сказав хлопчик, плачучи. Мені було со ромно за свої дії. З’ясувалося, що їхні батьки були алкоrоліками. Вітчим сидів у в’язниці, а мати була п’яна і вічно пропадаладесь по декілька днів.
Минуло близько місяця, діти жили все ж в тій хатині. Вони нікому не були потрібні. Брат крав, щоб вони із сестрою не голодували. Павло забрав дітей до себе додому. Його дружина була щаслива приймати їх. Вони купали дітей, годували їх та добре одягали. Павло знайшов їхню маму і за невеликі гроші та з радістю відмовилася від них. Павло та його дружина всиновили дітей. За кілька місяців з’ясувалося, що в них буде власна дитина. Василь тепер поліцейський, а Софія – лікар. Павло та його дружина дуже люблять своїх трьох дітей.