Мій батько кинув нас з матір’ю, коли мені виповнилося десять років. З нашого з ним спільного життя пам’ятаю лише сварки та лайку. Мама через суд вибила аліменти. Ось тільки ті гроші, що той виплачував в якості аліментів, підмогою ніяк не можна було назвати. Мама рано пішла з життя, залишивши мене одну. Через два роки після неї я вийшла заміж, народила сина. Ми жили в моїй двокімнатній квартирі, що залишилася мені у спадок від матері. Після народження хлопчика наші з чоловіком відносини зіпсувалися, але не критично. Одного разу до нас у двері подзвонили. Пішла відкривати, а там стоїть мій батько.
Власною персоною. Ну якщо подумати, то не зовсім і чужа мені людина, подумала я і пропустила його всередину. — Здрастуй дочко. Я приїхав до тебе жити, — випалив він, ледь переступивши поріг. — У тебе дах поїхав від старості? З якої це радості я тебе прихистити повинна? — здивовано запитала я. — Не пустиш-так я на тебе в суд подам. Аліменти я тобі платив? Платив. А значить за законом ти повинна мені старість забезпечити, — нітрохи не бентежачись обґрунтував він свою претензію. — І куди я тебе приткну? У нас і так місця мало, — сказала я. — Це вже твої турботи.
Зобов’язана прихистити і крапка, — сказав він. Як з’ясувалося, з другої сім’ї, його вигнали за надмірне поклоніння Бахусу. А так як інша сім’я офіційно не була оформлена, то пред’явити їм татусь нічого не міг. Ось і заявився до мене. Довелося пустити його жити до себе. Зі своїм пороком він не розлучився, та ще й чоловіка мого став втягувати в свої заняття «літрболом». Мої з чоловіком натягнуті відносини перейшли в скандали. Я вигнала чоловіка з дому. Але подавати на аліменти не буду. Щоб він не міг, в майбутньому, пред’явити претензії до мого сина.