Тринадцять років світлого, повного кохання сімейного життя Ганни та Ігоря зазнали випробування. Медичне обстеження, яке пройшли і Ганна, та Ігор, дало однозначний результат – жінка не може мати дітей. Крім страшного для неї висновку, Ганну ще й му чила вина за те, що вона не може подарувати чоловікові дитину… Минуло два роки. Ігор повільно віддалявся від Ганни. І ось одного разу жінці зателефонувала секретарка чоловіка та попросила про особисту зустріч у кафе. Дівчина прийшла в облягаючій сукні, що підкреслює її живіт, що випирає. — Я ношу дитину Ігоря. Він мене любить, а вас шкодує. Але ж ви не станете перешкоджати нашому коханню і позбавляти дитину батька.
Ганна ледве стримувалась, щоб не розnлакатися від обра зи. — Щодо кохання, то пристрасті до кохання дуже далеко. Але дитина, це серйозно. Я не заважатиму йому насолоджуватися батьківством, якщо він цього захоче, — насилу вимовила вона, встала і пішла. — Тобі все відомо, — сказав Ігор, повернувшись увечері. — Я зараз піду, на годину іншу, до мого повернення ти повинен або відмовитися від неї, або піти з мого дому. Коли вона повернулася, то побачила на столі його комплект ключів. Минуло півроку. Ганна чекала на нього щодня, хоча сама себе намагалася переконати, що не любить його. Якось у двері подзвонили.
Прийшов Ігор із дитиною. — Вибач мені за наха бство, Ганно, але мені більше нема до кого йти за допомогою. Ти єдина моя близька людина. Була і є! — А де… — хотіла спитати Ганна. — Виїхала з коханцем до Італії. А на сина написала відмовну. — Як його звати? — Запитала жінка, забравши у нього дитини з рук. — Антон. Через дві години, коли дитина нагодована і вмита, тихо спала в кімнаті, а Ганна з Ігорем пили чай, раптом: – Хі! Хі-хі! Ах-ха-ха-ха! — весело засміялася Ганна. — Ти чого? – здивувався Ігор. — Чоловік … приніс … дитину в подолі! — крізь сміх ледве вимовила Ганна. І сміх чоловіка приєднався до сміху дружини…