Мало що чоловік живе в моїй квартирі, машина теж моя, так ще й він вирішив, що я маю бути йому вдячна ПОЛИТИКА

Тато пішов із сім’ї, коли я була ще зовсім маленькою. Мене виховували бабуся та мама. Батька я зовсім не пам’ятаю, від нього мені дісталося лише прізвище та по батькові. Так, і ще одна фотографія у сімейному альбомі. З дитинства я лише одне й чула, що жінка з дитиною нікому не потрібна. Вона не має жодних шансів бути щасливою. Моя мати так і прожила одна. Бабуся її весь час наводила як приклад. З батьком я не жила, та й у будинку ніколи не було чоловіка. Тож я не знала, чи втратила я щось чи ні?! Серед моїх друзів були діти, на яких я дивилася і думала, що краще не мати батька, ніж такого. Але мене виховували зовсім інакше.

Для бабусі та мами, чоловік-це щось на зразок священного бика. Йому все можна, він може пити, гуляти, ночами не приходити, а жінка при цьому повинна йому в зубах капці підносити. Жінка має бути щасливою, тільки від однієї думки, що поруч є чоловік. Бабуся весь час мене лякала і розмовляла зі мною: -Жінка без чоловіка, як чайник без ручки. Вона нікому не потрібна. Ми створені для сім’ї. Ось твоя мати, добре їй? Кому вона потрібна з доважкою? Під доважкою малася на увазі я. У мене намагалися запровадити рабське мислення. Почасти я так і думала. Коли мене в двадцять років мій хлопець покликав заміж, я відразу погодилася. Мама та бабуся були щасливі. Через три роки я з дитиною пішла від нього.

У нас сімейне життя так і не склалося. Мама та бабуся мене вмовляли повернутися, попросити вибачення. Лякали мене, як мені буде важко з дитиною. Я ж була сита сімейним життям, вирішила збудувати своє життя без чоловіка. Я закінчила університет, який закинула після дитини. Влаштувалася на роботу і працювала не покладаючи рук. Я всю себе присвятила роботі, що давало можливість не сидіти вдома, і слухати бабусю. Мати з бабусею мені дуже допомагали з дитиною. Робота у мене складна, але я багато заробляю. Я купила собі квартиру, машину і тепер мешкаю окремо. Рік тому я познайомилася із чоловіком. За півроку він мені зробив пропозицію.

Не говоритиму, наскільки щасливими були мама і бабуся. Вадим став для них героєм, адже він зі мною одружився! Свекруха теж так думала, але найrірше було те, що Вадим теж так думав. Жили в мене вдома, з дочкою мав нормальні стосунки. За місяць у нас почалися сварkи. Спочатку я думала, що треба просто звикнути один до одного. Мама весь час мені дорікала, казала, що я перегинаю палицю, треба поступатися йому. Я йому маю бути вдячна, одним словом – молитися на нього. Якось під час чергової сварkи, я йому сказала, що це питання, хто кого взяв, тому що він живе в моїй квартирі.

-Ти повинна радіти, що я одружився з тобою. Кому ти потрібна з твоєю дитиною?! — Сказав він, зібрав речі і пішов. Не розповідатиму, що влаштували мама і бабуся. -Ти маєш попросити у нього прощення і повернути його. Як ти будеш дочку піднімати без чоловіка? Не все грошима треба міряти. У хаті має бути чоловік, — намагалася навчити мене бабуся. Але мене таке ставлення до себе не влаштовує. Я не річ, яку з дитиною взяли, я не приходила до нього, і він мене не брав. Це він живе у моїй оселі. Щоправда, ми про розлу чення не говорили, але, якщо він так продовжуватиме, я обов’язково подам на розлу чення. І я не збираюся просити його повертатися додому.