Я і моя двоюрідна сестра вийшли заміж одного дня. У мене двоє дітей, у неї – троє. У мене чудовий чоловік, а їй із чоловіком не пощастило. Мені шкода сестру. Я знаю, що вона потребує доnомоги, їй важко і фізично, і матеріально. Якось я вирішила віддати їй одяг моїх синів. Подзвонила їй, домовилися — і з трьома великими сумками я поїхала до неї. Не забула взяти з собою торт та гостинці. Моя мама завжди казала, що з порожніми руками не можна ходити в гості. Посиділи, поговорили, згадали наше дитинство, наші шкільні роки. Вона мені подякувала, і я поїхала додому. Через тиждень, вранці, проводила сина до школи, коли побачила на ринку стару жінку, яка продає різні речі.
Заради інтересу підійшла, подивитись, що вона продає, і раптом помітила знайому річ. Підійшла, щоб краще розглянути. І дізналася: то був зимовий комбінезон мого сина, який я віддала сестрі. Я запитала ціну – вона зателефонувала та уточнила. Я впізнала голос сестри. Потім продавщиця сказала, що є ще й інші дитячі речі – і відчинила коробку.
Там були всі ті речі, які я кілька днів тому віддала сестрі. А я то думала, що вона допомоги потребує. Спочатку хотіла зателефонувати сестрі та запитати, чому вона все це на продаж виставила? Мені боляче було бачити речі своїх синів у чужих руках. Але, з іншого боку, розуміла, що це речі не мої. Вона могла б їх викинути, і я тоді побачила б цей комбінезон у контейнері для сміття. Я не заспокоювалася, але все ж таки не наважилася зателефонувати сестрі. Може, я чимось образила її? Я не розумію, що відбувається зі мною: зі мною не порадилися і стали без мого відома розпоряджатися речами, як захотіли. Чи я нарешті побачила ці ну своєї доброти?