Мама зустріла Олену біля хвіртки. За виразом її обличчя дочка зрозуміла, що запізнилася. В руках мами був білий конверт — вона простягнула його Олені.

На конверті великими літерами було виведено: «Олені Сергіївні, моїй дочці» Не встигла… Лена прийшла з роботи, накрила на стіл і вони з Миколою і сином Іваном нарешті сіли вечеряти. Раптом задзвонив телефон, вона побачила, що дзвонить мама. Оленка байдуже вимкнула звук і відклала телефон подалі. «Аж повечеряти спокійно не дадуть» — подумала жінка і продовжила трапезу. Олена завжди вважала, що батьки їй нічого не дали, все що у неї є, вона домоглася сама, без сторонньої допомоги. Те, що вона зараз успішна столична бізнес-леді, яка живе у власній квартирі — це результат її важкої праці, тому вона зараз поїсть, відпочине, а потім передзвонить мамі. Але за вечерею Лена вже і забула про дзвінок матері. Вночі їй снився батько, кликав, благав про допомогу. Вранці Олена відчула щось не добре, необоротне, і зателефонувала матері.

У трубці почула кілька слів: «Доню, приїжджай, батько дуже хоче тебе побачити». Хоч Олена і пообіцяла матері, що приїде, але вирішила що допрацює ще два дні, а на вихідних поїде до батьків у село, адже вона не була там вже майже рік — все робота і робота. Весь день думки про батька не покидали її. З ним у Олени склалися непрості відносини. У батька був складний характер. Він був проти того, щоб Олена виходила заміж за Миколу. А десять років тому, батько раптом приперся до доньки з зятем налагоджувати відносини. Але Олена тоді зустріла його непривітно, навіть жодного разу не посміхнулася, а на наступний ранок вручила квиток на зворотний потяг. Сказала: «Повертайся до себе. У нас тут і так тісно. — Правда, подарувала стільниковий телефон: — Дзвони, якщо що ». Але останнім часом батько щось зовсім здав. Уже й не дзвонив, сили не було. Щось підказувало жінці: — Треба їхати.

Батько є батько. Вона подзвонила на роботу, пояснила ситуацію, взяла за свій рахунок на тиждень. У поїзді було жарко і задушливо. Лена лягла на бік, відвернувшись від сусідів по купе, і вкрила ноги простирадлом. Попереду ніч, а завтра вона буде вже у батьків. Рідне село повіяло чимось заспокійливим. У задушливому місті вона вже й забула, як пахне свіже повітря. Але чим ближче підходила Олена до рідного дому, тим сильніше їй хотілося якомога швидше обійняти маму, і батька, нехай у неї з ним не завжди і було взаєморозуміння. Її переповнювало передчуття чогось незворотного. Мама зустріла Лену на хвіртці. За виразу її обличчя дочка зрозуміла, що запізнилася.

В руках мами був білий конверт, вона протягнула його Олені. Дочка обняла маму, безперестанку шепочучи їй: «Прости, що не встигла. Що мене не було поруч з тобою». Конверт Олена відкрила через три дні, як і просив батько. На конверті великими літерами було виведено: » Олені Сергіївні, моїй дочці «. Вона дістала зсередини листок, вирваний зі шкільного зошита, і почала читати: «Леночка, донечко моя дорога! Можливо, я був не кращим батьком. Я не дав тобі всього того, чого ти так хотіла, і на що ти заслуговувала. Не тримай образи за це на мене. Але, можеш не сумніватися, я ніколи не переставав тебе любити. Я дуже пишаюся тобою. Бережи маму. Прости. Твій батько